Колись в Кропивницькому обов’язково з’явиться зал спортивної слави. А там, поза всяким сумнівом, знайдеться місце бейсболу, досягненням легендарної Кропивницької  бейсбольної команди «BioTexCom» та її незмінного тренера Юрія Бойка.

Те, що його життя безпосередньо буде пов’язана зі спортом, Юрій Бойко вирішив для себе ще в школі. Його батьки були педагогами: мама працювала завучем сільської школи, батько – вчителем фізкультури. Ще дитиною Юрій Бойко проводив багато часу поруч з батьком в спортзалах і на стадіонах, тому вже в сьомому класі школи він твердо знав, ким буде працювати, коли стане дорослим, – учителем фізкультури.

У шкільні роки Юрій Бойко, як і багато його однолітків, захоплювався різними видами спорту. Займався в секції легкої атлетики: біг, стрибки, штовхання ядра, метання списа, диска; грав в баскетбол, волейбол, хокей на льоду, взимку ходив на лижах. Звичайно ж, любив грати і в футбол – вже десь з 14-ти років Юрій Бойко виступав за дорослу сільську команду на першостях району. Його любов до спорту не обмежувалася тільки одним напрямком.

– Мене цікавили всі види спорту, від синхронного плавання до фігурного катання, – розповідає Юрій Бойко. – У ті роки наша сім’я виписувала багато спортивних газет і журналів. І я всі номери перечитував від першої до останньої сторінки. Мені була цікава будь-яка інформація про змагання, команди, спортсменів, мене цікавили новини, результати та статистика. Я знав всі світові рекорди у легкій атлетиці у всіх дисциплінах і хто їх встановив. У спорті мене цікавило все про все. Футбол, хокей, баскетбол показували по телебаченню, інші новини і результати дізнавався з газет і журналів.

Під час Олімпійських ігор я проводив час невідривно від телевізора, дивився всі змагання. Знав всіх спортсменів наших збірних, вболівав за них. І відчував гордість за перемоги наших спортсменів і за радянський спорт. Природно, що після закінчення школи у мене не було інших варіантів – тільки інститут фізкультури.

– Кожен студент мав, крім звичайного навчання, додатково займатися, як мінімум, в одній профільній спортивній секції (профільна секція – це практично щоденні тренування та ігри, крім занять в інституті). Я вибрав секцію футболу. У ті роки секцію футболу на факультеті вів Юрій Махно, який допоміг мені, в першу чергу, усвідомити важливість дисципліни у спортивній команді. Я дуже вдячний кожному зі своїх тренерів, вдячний всім викладачам факультету за те, що вони сприяли нашому прагненню вчитися і самовдосконалюватися. А також за те, що вони прищепили практичні навички у багатьох видах спорту, що дуже в нагоді в ході моєї викладацької та тренерської роботи сьогодні.

Я працював викладачем фізвиховання і був граючим тренером університетської футбольної команди. Одного дня декан запропонував мені організувати в інституті секцію бейсболу. Я, звичайно, здивувався: який бейсбол? – І відхилив пропозицію, не бачачи в ньому сенсу.

У льотному училищі бейсбольну команду тренував мій гарний знайомий Юрій Колаковський. Він працював у льотному училищі викладачем фізвиховання і вів секцію бейсболу. Він поставив собі за мету організувати студентські бейсбольні команди в усіх вузах Кіровограда.

За радянських часів існувала «традиція» відправляти викладачів і наукових співробітників в колгоспи на збирання врожаю. І ось мені світила поїздка в колгосп місяці на два. Майже одночасно Юра Колаковський запросив поїхати на тиждень, разом з кіровоградськими бейсболістами, в Хмельницький на фінал Кубка УРСР з бейсболу. Звичайно ж, я вибрав поїздку на бейсбольний турнір і це стало поворотним моментом мого життя.

Сам вид спорту мені сподобався, а швидкий прогрес в лові і кидках м’яча підштовхнув мене звернути свою увагу на таку гру, як бейсбол. По завершенню турніру я повертався до Кіровограда з чіткою метою: набрати і тренувати в інституті сільгоспмашинобудування бейсбольну команду.